Страница 79 из 103
Шваль розпачливим рухом обхопив руками голову:
— Тоді ми поженемо їх з табору собаками!
Клюттіг жовчно засміявся:
— При цьому будуть жертви, а ти ж не хочеш лишати покійників.
Швалю урвався терпець.
— А хоч би й кожний транспорт перетворився на один величезний катафалк, — закричав він, — аби тут не лишилося жодного трупа.
Але Клюттіг затявся на своєму:
— Якщо вони не видадуть нам цих сорок шість чоловік, я накажу нічним патрулям шукати їх.
— Авжеж, авжеж, — кволо й знесилено простогнав Шваль, — накажеш шукати, про мене, я пришлю тобі ще в табір собак-шукачів. Але не зірви мені евакуації.
І, вкрай знесилений, він знову опустився в крісло.
***
В’язні з табірної охорони переходили від одного барака до другого.
— Ви заховали кого-небудь із сорока шести?
— Ні, ми нікого не ховали.
— Порядок! Ходімо до другого барака.
***
А тимчасом Шваль вживав перших заходів до евакуації. В його кабінеті зібрався весь штаб: ад’ютант Віттіг, Камлот, Клюттіг, Вейзанг і офіцери, що командували есесівськими частинами.
Шваль давав накази. Офіцери поспішно розійшлися, щоб негайно взятися за їх виконання. І незабаром усе ожило на дорозі, що вела до табору: марширували есесівські частини, з гуркотом проїжджали грузовики. За наказом Шваля було посилено зовнішній цеп навколо табору, поряд з легкими кулеметами на вишках встановлювали додатково ще й важкі, роздавали ручні і протитанкові гранати.
Кабінет Шваля перетворився на штаб-квартиру. Безперервно дзвонив телефон. Офіцери доповідали про те, що наказ виконано, діставали нові накази. Раз у раз входили й виходили есесівці, кожному 'з них було чогось треба, і Шваль сам один мусив вирішувати все.
Зненацька, в розпалі метушні, до табору прибула легкова автомашина з офіцерами вермахту. Вони привезли Швалю наказ коменданта міста Веймара: негайно навантажити на машини і вивезти величезну кількість боєприпасів, відданих їм свого часу вермахтом на збереження і складених у есесівських бліндажах. Боєприпаси треба було негайно доставити у район між Галле і Гофом, де німці пробували побудувати нову лінію оборони проти наступаючих американських військ.
— Панове, панове! — розпачливо закричав Шваль. — Ви ж бачите, ми готуємося до евакуації табору.
Проте він мусив виконати цей наказ і передав його далі Камлоту. Той помчав разом з офіцерами до військових гаражів і наказав Брауеру й Мейсгейєру:
— Негайно приготуйте двадцять грузовиків!
Незабаром колона автомашин прогуркотіла повз
них і посунула в напрямку бліндажів за есесівськими казармами. Обливаючись потом і насилу переводячи дух, есесівці витягали з бліндажів важкі ящики з боєприпасами.
Лунали накази, крики, все навколо вирувало й клекотіло, як це буває при надто поквапливій втечі...
Шваль не мав ні хвилини спокою. Щойно надійшла телефонограма: до шлагбаума підійшов великий транспорт в’язнів, що прибув до Бухенвальду з табору на Гарці.
Шваль, до краю змучений і знесилений, нервово закричав щось у трубку, шпурнув її, подзвонив Рейнеботові, передав йому наказ поклопотатися про щойно прибулий транспорт, доручив Клюттігу подбати про те, щоб якось розмістити цих в’язнів. Потім, застогнавши, безсило опустився в крісло, театральним жестом розвівши руки:
— Панове, панове...
Вейзанг налив своєму змученому начальникові чарку шнапсу, який ще зранку так і стояв на столі.
— Пий, це заспокоює.
Мимо маршируючих есесівських частин і гуркотливих грузовиків Рейнебот мчав на мотоциклі під’їзною дорогою в напрямі шлагбаума. Коли він побачив тисячі обшарпаних, перевтомлених і вкрай виснажених в’язнів, що лежали і стояли на обочині гірської дороги, метрів за сто від шлагбаума, звичайна холоднокровність мало не зрадила його. Він поставив свій мотоцикл і розпачливим рухом зсунув на потилицю кашкет.
Кілька есесівців — унтерштурмфюрерів і шарфюрерів, запорошені і давно не голені, рушили від шлагбаума назустріч Рейнеботу; вони були явно в поганому настрої.
— Що тут сталося? Чому ви не впускаєте нас?
— Звідки ви прибули? розгублено запитав Рейнебот.
Унтерштурмфюрер, який запитував його, злісно розсміявся:
— Він ще питає нас, звідки ми прибули! Американці наступають нам на п’яти, а у вас тут, здається, все ще панує мир і спокій. Ну живо, живо, відчиняйте нам браму до раю!
І Рейнеботу довелося пропустити транспорт у табір. Жалюгідні, змучені люди, схожі на живих мертвяків, почали підводитися і під конвоєм есесівців рушили до табору. Рейнебот помчав назад до воріт, голова в нього йшла обертом: сьогодні повинна була початися евакуація, і ось замість цього до табору прибуває ще кілька тисяч в’язнів. Брутально лаючись, зіскочив він з мотоцикла і єхидно гукнув Клюттігу, що був уже в його кабінеті:
— Найсердечніші поздоровлення з успішним припиненням евакуації!
До свідомості Клюттіга не дійшло єхидне зауваження Рейнебота. Рейнебот, нервово зареготавши, плюхнувся на стілець.
— Давайте, давайте всі сюди, в цю богом благословенну обитель! Його величність, пан староста табору, дасть усім притулок. Не без його допомоги безслідно зникло сорок шість чоловік, чому ж не можна, іцоб і три тисячі...
— Заткни пельку! — заревів Клюттіг, якому урвався терпець від цих глузувань. — Якби я не послухався тебе, вони давно вже були б розстріляні в каменоломні.)
— Ба-ба-ба, — передражнюючи коменданта, промовив Рейнебот; — Наказ треба виконати якнайобережніше і з розумом. Хай простить мені господь бог, я так і зробив.
Він підскочив до вікна.
— Гунни насуваються!
Під’їзною дорогою наближався до табору транспорт в’язнів. Машини змушені були з’їхати на обочину і спинитися. Вибігли надвір блокфюрери. Клюттіг і Рейнебот теж поспішили до воріт. Вони наказали вартовому навстіж відчинити залізні ворота. Клюттіг послав блокфюрерів на майдан; наказавши оточити там цепом великий простір. Конвоїри-есесівці погнали в’язнів через ворота, штурхаючи їх ногами і підштовхуючи прикладами карабінів. Зчинилося страшенне сум’яття й колотнеча, велика юрба людей збилася докупи у вузькому проході й почала нестримним потоком вливатися в табір, розтікаючись по широкому майдану.
Крики й лайка есесівців заглушали збуджений гомін голосів; блокфюрери, взявшись за руки, перейняли першу партію в’язнів і штурханами примусили їх спинитися. Багато хто з виснажених людей не мав уже сил стояти на ногах, важко дихаючи, вони падали на землю. Ворота знову замкнулися. Конвоїри-есесівці подалися до казарм.
В першому ряді бараків, що виходили на майдан, біля вікон товпилися в’язні.
— Староста табору, блокові і табірна охорона — до воріт! — пролунав з гучномовця голос Рейнебота.
Що б це могло означати? Весь табір, що ніби заціпенів перед лицем невідомості, насторожено прислухався. В’язні з табірної охорони зраділи цьому наказові, бо тепер можна було припинити їхні удавані розшуки. Вони прожогом вибігли з бараків, де застала їх команда, вишикувалися надворі і на чолі з капо поспішили до майдану; по дорозі до них приєднувалися блокові.
Рейнебот не дав Кремеру часу вишикувати за уставом своїх людей і доповісти про їх прибуття.
— Негайно розмістити транспорт у таборі!
Клюттіг наказав табірній охороні замінити блокфюрерів і оточити цепом юрбу змучених людей.
Кремер одразу ж зорієнтувався в обстановці і зрозумів, іцо цим владним тоном обоє офіцерів прикривають свою безпорадність і розгубленість перед таким напливом людей. Тут ішлося про те, щоб не схибити, вдатися до правильної тактики і, таким чином, стати господарем становища. Звільнені зі своїх постів блокфюрери кинулися до виснажених людей, немов оскаженілі пси. І Кремер швидко скомандував:
— Блокові! Построїтись колоною по двоє.
І в ту ж мить блокові вишикувались у дві колони.
— Струнко!
Не звертаючи уваги на Рейнебота і Клюттіга, Кремер наблизився до юрби новачків.