Голий серед вовків

—  Подивіться на лінію фронту, чорт забирай! З вашою покірністю наказам ви ще пошлете нас у самісіньке пекло. Ми тільки даремно гаємо час.

—  У нас є ще час! — істерично закричав Шваль. — Наші війська утримують свої позиції!

Камлот сухо розсміявся.

—  А як довго?

Гладке пористе обличчя Шваля зблідло, обвислі щоки затремтіли:

—  Не отруюйте мені життя ще й ви. Завтра вирушите з десятитисячним транспортом на Дахау — і край!

Камлот знову сухо засміявся.

—  Ви гадаєте, нас приймуть там з розкритими обіймами? Де ж пак! А може, вони зараз так само готуються до евакуації свого табору, і цілком можливо — в напрямі Бухенвальду? Та що це, зрештою, таке — якась дитяча гра, чи що? Перестріляйте краще це падло, і ви одним махом здихаєтесь клопоту.

Шваль хотів нагримати на Камлота, він уже змахнув був руками, але передумав і знову забігав кругом письмового стола.

—  Ви ж розумна людина, Камлот. Невже ви й досі гадаєте, що можна покладатися на ваших людей? Це вже не ті добірні есесівські частини, що були раніше, серед них є чимало всякого наброду.

—  Одного наказу буде досить! — чванькувато вигукнув Камлот.

Обличчя Шваля розпливлося в широкій глузливій посмішці.

—  Ви так гадаєте? А я знаю інше. Клюттіг з мого дозволу наказав загонові есесівців з собаками розшукати тих сорок шість чоловік. І вони не знайшли жодного з них.

—  Бо вони й не могли знайти ні одного.

—  Чи не хотіли... Мабуть-таки, я знаю ваших людей краще, ніж ви. Війну ми програли. Чи, може, я помиляюсь?— Шваль спинився перед Камлотом, — Кінець уже зовсім близько. Чи ви не згодні зо мною? Той, хто програє, повинен бути обережнішим, незалежно від того, генерал це чи солдат. Невже мені треба говорити ще ясніше?

Камлот уперто не хотів погоджуватись зі Швалем:

—  Дайте-но нам тільки вирушити в дорогу, і ви побачите, що мої хлопці стрілятимуть так, немов перед ними не люди, а зайці.

Шваль заперечливо махнув рукою:

—  Ну, це зовсім інша річ! Але тут, в оцій мишоловці, мій любий...

—  Про що тільки ви не думаєте.

Шваль відказав з гордим виглядом полководця:

— Я думаю багато про що. Наприклад... — Він підійшов до телефону і наказав Рейнеботу оголосити в таборі сьогоднішнє зведення верховного командування. — Той, хто програє, повинен бути обережний, — повторив він свою сентенцію, — це стосується і тих, що в таборі. Коли вони почують, що ми спинили американців, барометр зразу упаде, і завтра вранці вони промарширують через ворота, наче отара баранів.

***      

З напруженою увагою вислухали в’язні зведення. Воно вплинуло на них саме так, як і сподівався Шваль.

В районі Ейзенаха, Мейнінгена і Готи наступ американських військ спинено. Повними страху очима дивилися в’язні один на одного. Що ж тепер буде?

Групи Опору все ще були в стані бойової готовності другого ступеня. Вони мали залишатися в бараках і чекати сигналу. Крім розпорядження про те, щоб добровольці пішли з транспортом, від керівництва не надходило більше ніяких наказів. Невже план операції, доведений до відома ударних груп Опору ще кілька місяців тому, було відкинуто?

Обстановка була й так дуже заплутана, але цього вечора, після того, як по табору рознеслися чутки, що з обох боків Ерфурта американці скинули парашутні десанти, вона стала ще більш заплутаною. Цю новину принесли з собою в’язні «прикомандированих» команд, яких сьогодні відпустили з роботи раніше, ніж звичайно.

Ці чутки блискавично розлетілися по табору, в’язні жадібно прислухалися до них: адже вони явно суперечили офіціальному зведенню верховного командування. Якщо чутки правдиві, то транспорт не вирушить. Та чи могли американці скинути під Ерфуртом десант, якщо наступ спинено? Чи можливо це? Звичайно, на війні все можливо. Якщо ж офіціальне зведення відповідало дійсності, то можна було не квапитися так з евакуацією, і чи не спростовувала його поспішна евакуація таких величезних мас в’язнів? Де правда? Хто міг це сказати? Хто міг пролити світло на цю плутанину?

На табір спустився вечір. У підвалі для вугілля під лазнею, у підвалі для картоплі під кухнею в’язні гарячково розкопували сховища. Писар маленького табору, за наказом Кремера, витяг із каналізації Прелля. Всі врятовані товариші непомітно прослизнули в бараки, блокові яких були заздалегідь попереджені Кремером, і загубилися в масі в’язнів. Лише деякі з них залишились у своїх сховищах, приміром так зробив Рункі, він почував себе зовсім непогано в своєму підвалі.

Роботи у Кремера було по самісіньку зав’язку; чимало довелося йому попобігати, поки він упорався з усім.

Повертаючись до свого барака, він зустрівся з Боховим. Бохов саме йшов від Ріомана, у якого хотів почути підтвердження радісних чуток про парашутний десант під Ерфуртом. Проте француз міг тільки переказати йому ті розмови, які почув у офіцерському казино: це повідомлення було нібито передано закордонними радіостанціями. На таке повідомлення не можна було дуже покладатися, воно не давало змоги уявити собі точну картину становища на фронтах.

—  Зараз не можна нічого розпочинати, — сказав Бохов Кремеру — доведеться вирядити транспорт.

—  А що чути з дитиною?

Бохов не знайшов у собі мужності розчарувати Кремера і збрехав:

—  Я скоро довідаюсь, де вона схована. І тоді я принесу ЇЇ до тебе.

Кремер кивнув головою.

—  Гаразд, Герберт, гаразд. Маля повинно повернутися до нас, ми повинні це зробити заради тих двох у бункері і... Піппіга.

Бохов мовчав.

***

Кремер провів неспокійну ніч. Ще й не світало, як він уже був на ногах. У бараках збиралися в дорогу виділені для відправки в’язні. Добровольці груп Опору тихо прощалися з своїми товаришами, ховали на тілі саморобну зброю. Чи вдасться їм визволити транспорт і пробитися до американців? Скільки есесівців супроводитиме їх? Куди їх поженуть?

Кремер ходив з барака в барак.

— Виступайте тільки тоді, коли почуєте наказ Рейнебота. Зчиняйте штовханину, розумієте, можливо, сьогодні раніше почнеться тривога, і нам вдасться відтягти відправку транспорту.

Проте все сталося зовсім інакше — несподівано і непередбачено! Їм не вдалося здійснити свого плану.

За півгодини до визначеного часу до головних воріт підійшло кілька сотень есесівців. Вони вишикувалися шпалерами, з карабінами напоготові, з ручними гранатами на поясі. Залізні ковані ворота розчинилися і так і лишилися навстіж розчиненими. Блокфюрери, перетнувши безлюдний майдан, помчали до табору, стискаючи в руках палиці і револьвери. Вони кидалися в перші-ліпші бараки і ударами палиць виганяли усіх, кого заставали там, так ніби хотіли погнати до воріт увесь табір. Усе змішалося в несамовитому вирі; горлали блокфюрери, розбігалися в різні боки в’язні. Замість організованого, наперед виділеного транспорту — паніка, крики, прокляття! З усіх бічних стежок зганялися на головну дорогу люди — і бігом угору до майдану, крізь відчинені ворота! Есесівці знову мчали назад у табір, гнали до воріт нову партію в’язнів.

Знавісніла від страху юрба мчала вперед, прагнучи врятуватись від цієї страшної облави, від своїх жорстоких мучителів, що осипали їх ударами палиць, мчала вперед, до воріт, так ніби там, за ворітьми, їх чекало визволення від усіх цих страждань. Неначе смерч пронісся над табором. Шпалери есесівців з обох боків цього величезного натовпу, до якого приєднувалися все нові й нові групи в’язнів, дедалі розтягалися. Коли вирішено було, що людей уже досить і пора припинити облаву, ворота замкнулися. Несамовито горлаючи і підштовхуючи нещасних ударами прикладів, есесівці погнали всю цю очманілу масу геть із табору. Есесівці провели юрбу до шлагбаума, ударами палиць намагаючись внести хоч якийсь порядок у це безладне збіговисько людей.

Менш як годину лютувала страшна гроза. Ті, що позалишалися в бараках, не могли ні думати, ні говорити, бо серце їх все ще шалено калатало в грудях і