Страница 82 из 103
І раптом Шваль одним стрибком підскочив до свого письмового стола і вихопив із шухляди пістолет.
— Панове!
Всі обернулися на його крик і побачили в його руках зброю. Клюттіг із спотвореним гримасою обличчям втупився в коменданта.
— Я готовий на ваших очах пустити собі кулю в лоб! Тоді ви зможете, про мене, виконувати накази
Клюттіга. Але доки я живий, силу має тільки мій наказ!
Шваль бачив, як вплинула його вихватка на всіх присутніх: це можна було прочитати на їх обличчях. Він знову засунув пістолет у шухляду і зачинив її.
Ніякої паніки, панове! Наші війська ще утримують свої позиції. Через кілька днів у таборі не залишиться нікого, і ми зможемо виїхати звідси. Виконуйте мій наказ. Це наказ рейхсфюрера СС!
Цвейлінг досі не показувався на складі. Ніхто із в’язнів команди й не думав ще братися до роботи. Вони тинялися без діла в конторі і на складі. Серце їх стискав страх перед невідомим майбутнім. Після Піппігової смерті всі вони якось притихли.
Розе сидів на своєму робочому місці. Ніхто не говорив з ним, і він не наважувався навіть звести на них погляд, хоч як важко було йому зносити цю ізоляцію. Але мовчазна зневага всіх товаришів дуже гнітила його, і тільки він один, схилившись над столом, понуро й озлоблено займався своїм нікому не потрібним ділом. Але мовчазна увага в’язнів була більше спрямована на донощика Вураха. Той почував це і просто із шкури пнувся, намагаючись поводитись так, ніби нічого не помічає. Він один з усіх без угаву базікав. Якщо на складі взагалі виникали якісь розмови, то всі вони стосувалися майбутньої евакуації.
— Як на мене, то я волів би, щоб вона почалася сьогодні, а не завтра. Краще кінець страху, ніж страх без кінця.
Всі промовчали на ці слова Вураха, тільки один з в’язнів, що були разом з ним у конторі, не витримав і зауважив:
— Навіть і тоді знайдуться такі, що зуміють зайняти вигідну позицію...
І одразу ж у розмову втрутився ще один в’язень:
— Якщо тільки той мерзотник не дасть дуба ще до того...
Натяк був дуже ясний. Вурах почував себе, немов оточений з усіх боків звір, і збентежено захихикав у відповідь на цю приховану погрозу.
В’язні знову замовкли. Але всередині їх все кипіло. Якби-то вони могли схопити донощика за горло, крикнути йому прямо в обличчя:
— Це ти, пес, виказав нас! І смерть Піппіга теж на твоїй совісті!
Але вони не наважувались зробити це. Схопити його за горло було надто небезпечно для них усіх.
Після полудня прийшов Цвейлінг. Незадовго перед цим він посварився вдома з Гортензією. Цвейлінг вирішив був взагалі не показуватися більше в таборі.
— Ніколи не можна знати... — спробував він по-філософському обгрунтувати свій намір.
Але Гортензія просто погнала його з дому.
— Усі твої товариші стоять зараз на своїх постах, а ти хочеш ухилитися?..
— Своя сорочка до тіла ближче...
— Ближче? — нагримала на нього Гортензія, — Найближчим, кого порішать свої ж власні люди, будеш ти!
— Як це так? — тупо запитав Цвейлінг.
— Ні, ви тільки послухайте цього пана гауптштурмфюрера! Спершу він зв’язався з якимсь вилупком, потім злигався з комуною...
Гортензія войовничо взялася кулаками в боки.
— Якби я була на місці Клюттіга, я б сказала: ось вам і доказ! Бачите, тепер він старається ухилитись, цей боягузливий пес!
І Гортензія знову закричала на Цвейлінга:
— Саме зараз ти мусиш показати себе! Бо в останню хвилину ти ж все одно тікатимеш разом з своїми людьми. Чи, може, ти все ще гадаєш, що твоя комуна врятує тебе? — Гортензія грубо зареготала. — Де ж він, отой вилупок? Ці хлопці здорово пошили тебе у дурні!
Цвейлінг висолопив язика і задумливо закліпав очима. Такий заплутаний раніше хід подій останнім часом прояснився, і можна було сподіватися, що евакуацію табору вдасться закінчити до того, як сюди з’являться перші американці. Всі вони йшли назустріч невідомості. І на цей раз Гортензія мала рацію. Цвейлінгу доведеться вирушити разом з усіма.
Команда помітила, як змінився Цвейлінг. Він ні про що не дбав, зовсім не цікавився, що роблять в’язні. І сьогодні він одразу ж пройшов у свій кабінет і більше не показувався нікому на очі. Для Вураха ця поведінка Цвейлінга була ніби сигналом. Від цього шарфюрера йому вже нічого було ждати, зате з боку в’язнів він міг чекати найгіршого. Він таки вскочив у халепу...
Однак Вурах намагався нічим не зрадити свого страху, щоб ніхто не помітив, як напружено шукає він виходу.
***
Коли пізно пополудні над безлюдним майданом пролунала команда Рейнебота, що одразу ж розляглася по всіх бараках, в’язні немов заціпеніли від страху, хоч давно вже чекали цієї команди.
— Всім євреям негайно зібратися на майдані!
Одразу ж стихли в бараках галас і шум, на якусь
мить скрізь залягла мертва тиша, але одразу ж по тому зчинився ще дужчий гамір.
— Починається, починається! Євреї — перші на черзі!
Час настав!
Починалася евакуація!
І хоч першими мали йти євреї, кожен в’язень міг чекати, що наступним буде його барак.
Багато хто з в’язнів уже зібралися в дорогу, згорнули ковдри і запакували свої убогі пожитки. Дехто з них придумував різні авантюрницькі плани, щоб уникнути евакуації. Одні хотіли викопати для себе ями в землі на незабудованій території табору, інші збиралися залізти в підвали і там заховатися... Але все це були пусті мрії. Невблаганний наказ ніби паралізував їх волю, страх перед лихою долею ще міцніше тримав їх укупі.
Шість тисяч в’язнів-євреїв немов збожеволіли від жаху й відчаю. Розпачливий крик вирвався водночас із шести тисяч грудей. Вони не хотіли покидати рятівних бараків. Всі кричали й голосили, не тямили себе від розпуки. Немов лютий кровожерний вовк, цей страшний наказ вп’явся їм у горлянку, і вони не могли вже струсити його з свого тіла. Незважаючи на заборону Вейзанга виходити з бараків, багато хто з в’язнів-євреїв повибігали надвір, знавіснівши від страху та горя. Вони мчали до сусідніх бараків, в інфекційний барак маленького табору, у ревір.
— Допоможіть нам! Сховайте нас!
— Як же ми сховаємо вас? Нас самих чекає те ж саме.
І все-таки бараки приймали їх. Зривали іудейські знаки з їх одежі, чіпляли натомість інші. Кен поклав частину з тих, що просили допомоги, в ліжка як хворих, видавши їм перед тим нові трикутники і помінявши їх номери. Деякі з нещасних зацькованих в’язнів вирішили самі шукати собі сховища і позалазили в підвал, де була покійницька ревіра. Інші побігли до стаєнь маленького табору, і там загубилися серед різноплемінної маси в’язнів. Вони зовсім забули в цю страшну годину про те, що саме тут було найбільше в’язнів єврейської національності з різних країн. Але хто може тверезо міркувати, хто може довго роздумувати, коли за ним женеться лютий вовк...
Ті євреї, що позалишалися в бараках, покірно чекали своєї долі. З жахом дивилися вони в очі невблаганному майбутньому, мовби заворожені страшним наказом, що віщував їм смерть. Блокові, теж в’язні-євреї, не почували в собі мужності, щоб дати команду шикуватися і йти до воріт. Там їх, напевно, підстерігає смерть! То чи не краще чекати її тут?
***
Бохов боровся з собою. Наважитися і, всупереч забороні, вибігти на подвір’я безлюдного табору? Бо хто ж із членів ІТК, крім нього, міг тепер допомогти Кремеру? І Бохов побіг до контори.
— Ну? Що тепер? — зустрів його Кремер так, ніби він давно чекав на нього, і в цьому запитанні зовсім не почувалося безпорадності.
— Зволікати з відправкою транспорту, доки це буде можливо!
— А чи надовго вдасться нам відтягти виступ?
— Байдуже! Навіть якщо це буде всього кілька зайвих годин, Вальтер, навіть годину!
У гучномовці щось клацнуло. Прозвучав голос Рейнебота, уже зовсім не такий недбалий і цинічний, як завжди:
— Староста табору — до рапортфюрера!
Щоразу, коли лунала ця команда, Кремер мимоволі здригався в душі. Ось і тепер він змучено тупнув ногою і погрозив кулаком ненависному гучномовцю.