Страница 83 из 103
— А бодай тобі!
Кремер надів шапку, натягнув на себе пальто. Бохов мовчки стежив за поквапливими рухами друга.
— Вальтер!—гукнув він Кремера.
— Ну іцо таке?
Все, що вони хотіли сказати один одному, вилилося в цих скупих коротких вигуках. Вони без слів зрозуміли один одного. Кремер махнув рукою: не треба, мовляв, про це говорити.
— Вертайся до свого барака, я зроблю все, що треба...
Рейнебот нетерпляче зустрів Кремера.
— Де ж євреї? Подбайте, будь ласка, щоб ці хлопці вишикувалися на майдані! Чи, може, ви гадаєте, що це вже не ваше діло?
— Я був у бараках і розпорядився про виконання вашого наказу, — збрехав Кремер.
— Розпорядився, розпорядився! — закричав Рейнебот. — Цю наволоч посилають на роботу! Рівно через годину вони повинні зібратися тут, інакше нарікайте потім на себе!
Як невимовно важко було йому йти від кабінету рапортфюрера до єврейських бараків. Черевики Кремера були ніби налиті свинцем. З його грудей, здавалося, от-от вирветься крик:
— Лишайтеся в бараках, товариші! Ніхто не піде нагору! У нас є зброя! Ми захистимо вас!
Але він заглушив у собі цей крик і ввійшов у перший барак.
Перелякані обличчя, стримувані ридання... Нещасні в’язні тісно оточили його, ніби сподіваючись, що він приніс їм порятунок.
— Ми залишимось тут! Ми не підемо!
Кремер мусив зробити над собою надлюдське зусилля, щоб виконати свій важкий обов’язок.
— Ви повинні йти, товариші. Ми теж мусимо йти... — Кремер обернувся до молодого блокового, якого добре знав, — Накажи їм шикуватися, Акім, інакше не можна. Поволі, розумієш ти, поволі. Нехай отой, там нагорі, покричить іще кілька разів. Можливо, нам вдасться затягти відправку транспорту до вечора. Вночі вони не евакуюватимуть вас. А завтра все може змінитися.
Кремер не сказав ні слова, коли в’язні за наказом свого блокового почали нерішуче й поволі шикуватися. Він рушив до другого барака. Тут староста застав таку ж саму картину. Охоплені розпачем люди раз у раз поверталися бігом до барака, не встигши ще построїтися надворі. Колона не могла ніяк вишикуватися.
Коло вікон сусіднього ряду бараків з’юрмилися в’язні, спостерігаючи цю страшну сцену. З польських бараків теж добре видно було цю картину. Пшібула разом з кількома' товаришами з групи Опору припав до вікна, міцно упершись кулаками в шибку.
— Прокляття! І ми мусимо спокійно дивитися на це! Прокляття!
Товариші поділяли його обурення. Мовчки спостерігали вони драму, що розгорталася там, надворі, і їхні очі палали від люті й гніву. Але вони бачили також і те, що Кремер зовсім і не старається внести лад у цей хаос. Тільки-но частина в’язнів з одного єврейського барака виходила надвір, як він уже прямував до другого. І одразу ж ті, які щойно повиходили, знову зникали в бараці. Так продовжувалося, мабуть, з добру годину.
— Де євреї? Староста табору! Накажіть їм негайно вишикуватись!
Цей наказ, що пролунав із страшного гучномовця, вніс ще більше безладдя в розбурхану людську юрбу. Ось перед одним з бараків сяк-так ніби вдалося вишикувати колону, але тілько-но вона наблизилася до сусіднього барака, як вмить розсіялась, і в’язні розбігалися по бараках або, голосячи, ридаючи, проклинаючи, благаючи, шукали захисту у своїх єдиноплемінників. Вони обнімалися один з одним, цілувалися, прощалися навіки.
Блоковий знову й знову умовляв їх, що треба шикуватися. Але вони тікали в бараки, заповзали під нари або ховалися у відхожих місцях, не розуміючи, що все це їм не допоможе. Вовк вчепився пазурами в свою здобич, вгризався в її тіло, цькував її і не давався, щоб його струснули.
Знову загорлав жахливий гучномовець:
— Староста табору! Накажіть негайно шикуватися!
Кремер насилу проштовхався в барак крізь безладну юрбу в’язнів, схожу на розтривожений рій бджіл, і важко сів за стіл поряд з молодим блоковим. Акім бачив, як ручиться староста.
— Мабуть, доведеться вийти на майдан, — сказав він, — все одно нічого нам не допоможе.
Кремер люто змахнув руками і щосили стукнув кулаками по столу. Внутрішнє напруження в ньому дійшло до краю, здавалося, воно ось-ось вибухне з страшною силою. Він зірвався на рівні ноги і, вибігаючи з барака, крикнув Акімові:
— Виходити й шикуватися тільки тоді, коли той, на горі, почне знову репетувати, тільки тоді!
***
Вже кілька разів Шваль дзвонив рапортфюрерові, вимагаючи негайно відправити єврейський транспорт. Юрба блокфюрерів, наче зграя лютих псів, вже підстерігала їх за вікнами караульні біля воріт табору.
Минуло ще півгодини, майдан лишався порожній.
Чого б тільки не дав Бохов, щоб не бути зараз прикутим до свого барака цим наказом, що паралізував увесь табір! Але сповнений страшенного нетерпіння, охоплений болісною невідомістю, він міг тільки чекати.
Що робить Кремер? Що діється зараз у блоках єврейських товаришів? Що робиться там, нагорі, біля воріт табору?
Нараз новий наказ розітнув напружену тишу:
— Табірній охороні негайно з’явитися до воріт!
З тону Рейнеботового голосу Бохов ясно відчув, що рапортфюрерові, нарешті, урвався терпець.
— Вони підуть на все, — сказав він, і в’язні, що разом з ним з нетерпінням чекали новин у бараці, стурбовано втупилися в зловісний гучномовець, який з кожним новим наказом ставав дедалі ненависнішим і небезпечнішим.
— Ось тепер вони візьмуться за табірну охорону, — промовив один з в’язнів, порушивши мовчанку.
Зненацька хтось почав декламувати:
Попелища похмурі Залишили люті бурі.
У пустих провалах вікон Причаївся жах.
Лиш сюди хмаринки білі Плинуть в небесах.
Дехто засміявся. Але сміх цей прозвучав невесело.
Взагалі табірна охорона поспішала на виклик до воріт бігом. Та на цей раз вона марширувала до майдану неквапливим розміреним кроком. Так вони вигравали кілька зайвих хвилин, а зволікання зараз було для них над усе.
З напруженою увагою стежили в’язні, стоячи біля вікон переднього ряду бараків, за тим, що відбувається біля воріт. Ось до воріт наблизилися строєм сто чоловік табірної охорони. Потім в’язні побачили, як через ворота пройшов Рейнебот, як капо відрапортував йому; Рейнебот віддав якийсь наказ, табірна охорона виструнчилася, і рапортфюрер знову зник за ворітьми.
Минуло кілька хвилин. Зненацька вартові есесівці розчинили навстіж залізні ворота, і ціла зграя блокфюрерів з палицями в руках несамовито вдерлася в табір і побігла вниз по майдану. В’язні біля вікон збуджено загомоніли:
— Вони подалися за євреями!
Есесівці, мов скажені пси, кинулися на в’язнів-євреїв, які з розпачливими криками почали тікати до бараків. Але блокфюрери, щосили б’ючи їх палицями, виганяли нещасних назад.
В самій гущі цього пекельного сум’яття був Кремер. Він затуляв собою нещасних від ударів знавіснілих есесівців, не звертаючи уваги на те, що на його голову теж сиплються удари палиць. Частина блокфюрерів позамикала входи до бараків, інші погнали збезумілу юрбу людей до майдану. Ті, що падали по дорозі на землю, були розтоптані в цій страшенній штовханині, інших штурханами чобіт знову піднімали на ноги.
Кремер лишився сам один, після того як зникла з очей ця страшна процесія. Від спорожнілих будівель віяло пусткою. Навкруги валялася смугаста одежа, шапки, убогі ковдри, кухлі, миски; столи і лави всередині бараків були поперекидувані, шафи розчинені навстіж. У приміщеннях для спання валялися на підлозі розірвані і потоптані ногами солом’яні матраци. Зі стола блокового звисала подерта на клапті карта театру воєнних дій.
Важко, дихаючи, Кремер довгенько стояв тут, намагаючись заспокоїтись. Староста скидався зараз на смертельно пораненого звіра, який, здавалося, от-от упаде на землю. Він зсунув на потилицю шапку, витер рукою піт з лоба, потім рука його безсило звисла вздовж тіла. Поволі озирнувся навколо і вийшов з барака. Тут йому вже нічого було робити...
Щоб стримати кількатисячну юрбу зігнаних на майдан в’язнів, табірній охороні довелось оточити великий простір біля воріт. Блокфюрери кудись зникли. Біля будинку комендатури нікого не було видно.