Страница 84 из 103
Натовп уже стояв годину, другу. Посутеніло. А транспорт все ще не міг вирушити. Шваль раз у раз дзвонив по телефону, вимагаючи з’єднати його з Веймарським вокзалом. Але товарні поїзди, що стояли напоготові, не могли виїхати, шлях було закрито.
Знову минула година, а люди все ще стояли біля воріт. Над їхніми головами на головній сторожовій вишці походжали чергові патрулі, час від часу з цікавістю позираючи на величезну юрбу. Оточивши зігнану докупи масу людей, взявшись за руки, мовчки стояли табірні охоронники. Охоплені страхом, чекали своєї долі в’язні-євреї. Тут, на очах у вартових-есесівців, ніхто з них не наважувався заговорити з охоронниками. Але очі їх благали: ви ж такі самі люди, як і ми, чого ж ви тримаєте нас?
Один з охоронників, побачивши спрямований на нього нерухомий погляд в’язня-єврея, подумав: «Якщо він зараз побіжить, я не буду його затримувати...»
Мабуть, таки існує на світі таємнича мова думок. Обидва в’язні тайкома обмінялися поглядом. В’язень-єврей випростався, затаїв дух. Здавалося, він збирав усі свої сили, зважуючись на щось. І раптом він нахилився. Охоронник відчув, як його сусід зробиь такий рух, ніби хотів затримати в’язня, але той уже просковзнув у них під руками і чимдуж побіг униз.
Ця смілива втеча сколихнула всю юрбу. Ось уже чотири, п’ять, десять чоловік, наслідуючи приклад свого товариша, теж помчали іцодуху вниз із майдану. Весь натовп заворушився, почав напирати на охорону. Охоронники намагалися стримати їх. Але між ними вже виникла мовчазна домовленість, ніби таємнича передача думок на відстані. Табірна охорона про людське око ще неначе стримувала втікачів, але тільки для того, щоб вони не розбігалися всі водночас. Через хвилину по тому охоронники самі піднімали вище руки, щоб новій партії в’язнів легше було тікати.
Дивні думки снувалися в цей час в голові охоронників. Що ж ми, мовляв, можемо зробити? Вони знову порозбігаються від нас геть усі. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб стримати їх, але все даремно...
Але найбільш дивувало те, що біля воріт не помітно було ніякого руху. Ні вартові на вишках не піднімали тривоги, хоч, незважаючи на темряву, вони не могли не помітити цих масових втеч, ні Рейнебот чи хто-небудь інший з адміністрації не з’являлися на майдані. З того боку не долинало ні звуку! Та в’язням ніколи було думати про те, чим же пояснити цю нечувану-й неможливу досі поведінку есесівців. Може, Рейнебот зараз у коменданта? А можливо, вартові на вишках думають собі: «Тікайте, куди хочете, яке нам діло. Так чи інакше скоро всьому буде кінець».
Група за групою зникали з майдану в’язні, і от уже біля воріт лишилася сама табірна охорона. Капо знизав плечима:
— Ну що ж, ходімо й ми. Мерщій шикуйтеся!
Тихо, ніби боячись, щоб їх хтось не почув, шикувалися охоронники в колони. Спершу трохи нерішуче, але з кожною хвилиною все упевненіше, рушили вони маршовим кроком униз із майдану.
За першим рядом бараків назустріч їм вийшов Кремер, який спостерігав з вікна усе, що трапилось. Капо лише безпорадно знизав плечима.
— Розходьтеся швидше по своїх бараках, — сказав Кремер. Що лишалося йому ще робити?
— Розходьтеся й ви, — повернувшись до контори, сказав він також і до в’язнів, що сиділи там, а потім і сам рушив до свого 3-го барака.
— А, нехай воно западеться, — різко відповів він на запитання Вундерліха, чи буде він сьогодні давати свисток на ніч, — Я взагалі не буду більше свистіти.
Незрозуміло було, як це після втечі в’язнів-євреїв нічого не трапилось. Чи, може, Рейнебот, повернувшись від коменданта, сказав собі щось приблизно таке ж саме, як і вартові на кулеметних вишках? Чи доповів віїч взагалі комендантові про те, що євреї порозбігалися? А де ж був тоді Клюттіг? Отой уже напевно шаленів би від люті і зчинив би такий шум біля воріт, що небо за макове зернятко здалось би.
Настала ніч. У бараках уже знали, що табірна охорона дала змогу євреям порозбігатися з майдану, і всі ждали, що ж буде далі. Вони недовірливо й насторожено вслухалися в тишу, чекаючи щохвилини, що ось-ось загорлає гучномовець! Однак лиховісні скриньки висіли над дверима бараків мовчазні й німі. Нестерпно важко було чекати. Один за одним в’язні роздягалися і заповзали на свої нари.
***
Довго ще не засинали в маленькому таборі німецький писар і обидва польські санітари. Кінчалася вже друга ніч, відколи Прелль стояв, скорчившись у своєму сховищі.
Зігнуте тіло страшенно боліло. В мускулах спини ніби вогнем пекло. Ноги раз у раз підломлювались під ним. Він не міг повернутися, не міг сісти, стати навкарачки. Можна було лише притулитися головою до стінки смердючої ями. День зараз надворі чи ніч? Скільки днів проминуло вже — один, два чи чотири? Прелль застогнав, він зовсім ослаб і почував себе вкрай знесиленим. Він заплющував очі, але спати не міг. Поки Прелль стояв нерухомо, біль притуплявся, причаївшись десь у спині, але як тільки він робив хоч найменший рух, біль вогнем обпікав тіло. Прелль зціпив зуби.
Раптом він здригнувся. Над його головою забряжчала ляда. В голові Прелля промайнуло: «Піймався!»
І враз він почув чийсь тихий шепіт:
— Фріц! Друже! Чи ти ще живий там?
Чиїсь руки простяглись до нього і витягли його з ями.
Прелль весь тремтів. Вогке й холодне нічне повітря проймало до кісток.
— Швидше до барака!
Поляки підхопили його з обох боків під руки і майже поволокли за собою, бо закляклі ноги не слухались його.
І ось він уже відпочиває в закапелку блокового писаря.
Писар приніс йому кухоль теплої юшки. Тремтячими руками Прелль підніс його до рота, і цей напій приємним теплом розлився по його жилах. Лише тепер згадав він, що в нього в кишені є хліб. Витяг вже зачерствілу скибку і зубами відірвав шматок.
Зненацька до барака стрімголов убіг один із поляків:
— Вони йдуть!
Прелль прожогом схопився з місця і вибіг у темряву ночі. Санітари й писар і собі помчали за ним. Вони бігли до люка каналізації.
В ту мить, коли Прелль -хотів уже сковзнути в отвір, з-за барака показалося двоє есесівців, схожих здалеку на розпливчасті тіні. Перед ними біг, шукаючи сліду, великий собака. Час від часу есесівці освітлювали собі дорогу затемненими ліхтариками.
Четверо в’язнів закам’яніли на місці, боячись навіть дихнути.
Есесівці проходили вздовж бараків, всього метрів за п’ятнадцять від них. Порипував щебінь під їх ногами.
Розширеними від страху очима дивився Прелль, як есесівці наближаються до них. Ось вони перетнули вільний простір поміж бараками, де був каналізаційний люк. Так само чітко й виразно, як четверо в’язнів бачили тепер есесівців, і ті мусили бачити їх...
Поміж ними лежало всього кілька метрів. Чи затримаються вони, зупиняться?.. А собака? Підвів морду? Принюхується?.. В цю страшну мить серце ніби спинилося в грудях... Есесівці перетнули незабудований простір, рушили далі вздовж стін бараків... ще далі... Голови чотирьох в’язнів повернулися в тому напрямі, куди прямували есесівці, їх очі впивалися в нічну пітьму...
Смерть у всій своїй моторошній лиховісності пройшла зовсім близько від них, чорне небесне склепіння встояло, не звалилося на їх голови.
Прелль беззвучно зник в отворі каналізації. Тихо стукнуда ляда над його головою. Прелль прихилився головою до стінки, вкрай знесилений. Тільки тепер він відчув, які це були страшні хвилини...
***
Другого ранку Бохов одним з перших прийшов у контору до Кремера, кімната якого стала справжнім збірним пунктом. Операція по врятуванню сорока шести приречених на смерть, втеча в’язнів-євреїв минулого вечора були відкритим викликом на бій, і всі вони — Кремер, Бохов, блокові, що теж зійшлися до контори, так само, як і в’язні в бараках, чекали репресій. Досі есесівська адміністрація якнайсуворіше карала в’язнів навіть за найменше порушення дисципліни.
У таборі, поміж бараками, заворушився народ. В’язні збиралися групками, висловлювали різні здогади про те, що може сьогодні трапитись. Марно чекав Кремер Рейнеботового наказу шикувати табір на перевірку. Коли настала встановлена для цього година, Рейнебот тільки наказав з’явитися на роботу «прикомандированим» командам, зайнятим на солдатській і офіцерській кухні. Всі інші робочі команди лишилися в таборі.